Матеріали, опубліковані на цій сторінці, відображають погляди Генерального координатора і не обов’язково виражають офіційну позицію Міжнародного руху Global Citizens.
Де закінчується держава
Школа зникає двічі. Спочатку — зі статистичного реєстру. Потім — з уявлення населеного пункту про власне майбутнє. Державна статистика фіксує перше зникнення. Друге порушує питання про суспільні й політичні наслідки.
Держава залишає після себе багато карт. Дороги показують, куди вона здатна дістатися. Податки — звідки вона отримує ресурси. Школи — де вона має намір бути присутньою не епізодично, а щодня.
За останню чверть століття російська шкільна карта істотно змінилася. Згідно зі збірником «Освіта в цифрах: 2026», у 2000/01 навчальному році програми початкової, основної або середньої загальної освіти реалізовували 68 804 організації. До 2025/26 навчального року їхня кількість скоротилася до 37 965. Отже, у статистичному обліку стало на 30 839 освітніх організацій менше — скорочення становило 44,8%.
Збірник підготовлено на основі даних Росстату, Міністерства просвіти Російської Федерації, Відомчого ситуаційного центру Міністерства науки та вищої освіти Російської Федерації з моніторингу сфери освіти і науки, Федерального казначейства, ОЕСР і ЮНЕСКО, а також власних розробок Інституту статистичних досліджень та економіки знань НДУ ВШЕ. Це зведена статистична картина російської освіти, а не звіт окремого відомства.
Найглибші зміни відбулися в сільській місцевості. Кількість державних і муніципальних сільських шкіл зменшилася з 45 475 до 20 664 — на 24 811, або на 54,6%. У містах відповідний показник скоротився з 22 694 до 16 319 — на 28,1%. Кількість приватних шкіл зросла з 635 до 982, проте це зростання не могло змінити загального напряму процесу.
За той самий період чисельність учнів зменшилася з 20,55 млн до 17,78 млн осіб — на 13,5%. Це зіставлення не встановлює причин зміни шкільної мережі, проте показує, що відсоток скорочення кількості освітніх організацій був більш ніж утричі вищим за відсоток зменшення чисельності учнів. Учнів стало менше. Освітніх організацій — значно менше.
Ці цифри не означають, що всі організації, які зникли зі статистики, були фізично закриті. На зміну показника могли вплинути об’єднання, реорганізації та зміни організаційного статусу. Статистика також не розкриває мотивів кожного управлінського рішення. Однак методологічні застереження не скасовують масштабу змін: зафіксована статистикою шкільна мережа стала менш розгалуженою, причому найпомітніше скорочення відбулося в сільській місцевості.
У мові державного управління такі зміни заведено називати «оптимізацією». Це зручне слово: воно обіцяє ефективність, не називаючи місця, яке втрачає установу. Оптимізація не має адреси. Школа має її завжди.
У великому місті об’єднання двох закладів може залишитися переважно адміністративною подією. У невеликому населеному пункті значення школи може виходити за межі будівлі й навчальної програми. Вона є одним із повсякденних місць присутності публічного інституту; тому її доля може виходити за межі відомчої звітності.
Політичне значення школи полягає не в тому, що вона урочисто представляє державу. Навпаки, вона робить це буденно: щодня, в одному й тому самому місці, для тих самих родин. У політичному сенсі важливою є саме ця повсякденна присутність держави — особливо тоді, коли вона припиняється.
Американська статистика демонструє іншу конфігурацію. Порівняння не є цілком симетричним: російський показник охоплює організації різних форм власності, що реалізують програми загальної освіти, тоді як відповідна американська таблиця враховує державні школи. Відрізняються й часові межі: дані Національного центру статистики освіти США стосуються 2022/23 навчального року, російські — 2025/26 навчального року.
Однак напрям змін є виразним. У Сполучених Штатах кількість державних шкіл зросла з 93 273 у 2000/01 навчальному році до 99 388 у 2022/23 навчальному році — приблизно на 6,6%. Кількість учнів державних шкіл збільшилася з 47,2 млн восени 2000 року до 49,6 млн восени 2022 року — приблизно на 5,0%.
Водночас кількість звичайних державних шкільних округів зменшилася з 14 859 до 13 318 — на 10,4%. Статистика не розкриває причин цього скорочення і не дає підстав автоматично приписувати його єдиній політиці укрупнення. Вона фіксує інше: адміністративних одиниць стало менше, а шкіл — більше.
У цьому полягає головна відмінність двох процесів. У Росії скорочувалася передусім мережа освітніх організацій, особливо в сільській місцевості. У Сполучених Штатах скорочувалася кількість структур, що управляють мережею, але не сама національна мережа державних шкіл.
У Росії статистика фіксує скорочення кількості освітніх організацій. У Сполучених Штатах — скорочення кількості шкільних округів за одночасного зростання кількості державних шкіл.
Це не доводить переваги однієї системи над іншою. Кількість шкіл сама по собі нічого не говорить про якість викладання, стан будівель або результати учнів. Проте вона показує, який елемент системи зазнає скорочення. В одному випадку це установа, що безпосередньо працює з населенням. В іншому — адміністративна структура між школою та державою.
У вищій освіті прості підрахунки стають ще менш надійними. У Росії кількість організацій, що реалізують програми бакалаврату, спеціалітету та магістратури, зменшилася з 965 у 2000/01 навчальному році до 751 у 2025/26 навчальному році. Однак починаючи з 2020/21 навчального року до цього показника включають наукові організації, що реалізують магістерські програми. Тому весь часовий ряд не можна вважати цілком однорідним.
У Сполучених Штатах кількість закладів вищої освіти, що присуджують академічні ступені та беруть участь у федеральних програмах фінансової допомоги, скоротилася з 4 182 у 2000/01 навчальному році до 3 896 у 2022/23 навчальному році. На цей показник, як застерігають методологічні примітки Національного центру статистики освіти США, впливає, зокрема, порядок окремого обліку філій.
Кількість університетів має значення, але вона не вимірює інтелектуальної спроможності країни. Установ може ставати менше, а досліджень — більше. Будівлі можна підрахувати. Спроможність держави виробляти й використовувати знання потребує іншого виміру.
Американська статистика дає змогу побачити цю відмінність. Видатки закладів вищої освіти США на дослідження і розробки зросли з 30,1 млрд доларів у 2000 фінансовому році до 108,8 млрд доларів у 2023 фінансовому році. У постійних цінах 2017 року показник збільшився з 41,4 млрд до 89 млрд доларів — більш ніж удвічі. Федеральні джерела забезпечили 55% університетських витрат на дослідження у 2023 році.
Ці кошти не гарантують обґрунтованості державних рішень. Фінансування створює можливість виробляти знання; воно не зобов’язує органи влади використовувати їх під час формування політики. Водночас американські дані показують, що скорочення кількості установ не обов’язково супроводжується послабленням дослідницької діяльності: кількість установ зменшилася, тоді як видатки на дослідження зросли.
Для рівноцінного висновку щодо Росії знадобився б окремий ряд офіційних зіставних даних про витрати закладів вищої освіти на дослідження, джерела їх фінансування та державні замовлення на експертно-аналітичні роботи. Без такого ряду становище російської академічної спільноти в системі державного управління можна оцінювати, але не можна вважати статистично встановленим.
І все ж основне питання залишається. Виробництво знань і спроможність влади використовувати знання — різні державні функції. Університет може підготувати розрахунки та експертні висновки. Держава має створити порядок, за якого вони беруть участь у виробленні рішень, а не з’являються після того, як рішення вже ухвалено. Експертиза, запрошена виключно для підтвердження готового висновку, є не порадою, а декорацією.
Рішення у сфері освіти можуть мати відстрочені політичні наслідки. Спочатку зміна може виглядати переважно як облікова операція: установу об’єднують, реорганізують або виключають із реєстру. Згодом вона може набути територіального значення та вплинути на відносини між державою, місцевою спільнотою і людьми, для яких школа була частиною повсякденного життя.
Саме тому питання полягає не в кількості установ, які держава здатна об’єднати або скоротити. Питання в тому, яку освітню, громадянську та інтелектуальну інфраструктуру вона вважає необхідною для власного майбутнього.
Держава закінчується не лише там, де проходить її кордон. Зникнення інститутів, через які люди щодня відчувають її присутність, може сприйматися як відступ держави з повсякденного життя.
Шкільна карта не виносить політичних вироків. Вона дає змогу поставити простіше і тому незручніше питання: де держава продовжує залишатися поруч, а де її повсякденна присутність поступово замінюється звітністю.
Майбутній перегляд освітньої системи слід оцінювати не за кількістю нових гасел, а за відповіддю на давнє питання: що держава вважає своїм обов’язком — скорочувати видатки на установи чи зберігати громадянську та інтелектуальну інфраструктуру країни?
Школу можна закрити протягом одного бюджетного року. Відновити її — значно складніше.